Байка №1: Окуляр з характером, або Як мороз зі мною загравав
Було це у ті часи, коли й трава була зеленішою, і морози, скажу я вам, міцнішими. От це я вам за ті давні часи й розповім, за минуле століття, коли я ще з юності своєї, та з телескопом “Алькор” – примітивним, якщо чесно, за сучасними мірками – просто шматок заліза. Але все ж дружбу я з ним водив.
“Алькор” той, що вам сказати, то був зразок “якості” радянської промисловості: простіший за лом, але таки “надійний”, бо ламатися там було нічому, як ті постійні обіцянки комуністів про майбутнє. Але що поробиш, іншого ж нічого не було – це ж вам не нинішнє “всезагальне розмаїття”! Правда, його окуляр мав таку “особливість”: його “просвітлення” було нітрохи не гірше, ніж вода в Хаджибейському лимані. Так і дивились – як рибу в Хаджибеї, чесне слово! Та й сам окулярний вузол мав, знаєте, характер: без жодних там фіксацій, тримався, як то кажуть, “на чесному слові” та на силі тертя. А ще, щоб сучасна молодь не дивувалась – жодних гумових наглазників на тих окулярах і близько не було! Голе скло та метал, прямісінько до ока! Благо, азимутальне монтування цього “Ньютона” мало лише горизонтальний напрямок, отож окуляр хоч не випадав, якщо його вверх задерти.
Отож, одного такого вечора, морозного – та такого, що навіть зірки, здавалося, дзвеніли від холоду, – я й витягнув свого “Алькора” надвір. Розмістився, навів на небесне світило і прилип оком до того окуляра, як бідняк до останньої копійки. Дивлюсь, розглядаю собі, насолоджуюсь, аж поки око не втомилось.
Завершив я, значить, свою зоряну вахту, вирішив відірватися від телескопа, аби, так би мовити, повернутись до реального світу. Відходжу я від нього потроху, віддаляюсь… І тут відчуваю – щось не так! Щось тягнеться за мною! Відчуваю, ніби частина телескопа вирішила піти за мною слідом. Я ж оком приник, а воно, виявляється, не просто “припало”, а, вибачте на слові, примерзло! Та так примерзло, що, коли я віддалявся, окуляр почав витягуватися зі свого гнізда!
Уявити тільки цю картину, дорогі мої: стоїть людина, а до її ока, як на невидимій ниточці, тягнеться телескопний окуляр! Таке не кожен день побачиш, навіть у мульт__фільмі про дорослих! Через секунду він, звісно, відскочив, бо мороз — хоч і сильний, та не вічний. Окуляр таки відскочив, а я — з полегшенням зітхнув. Але сам факт, мушу вам сказати, був не просто вражаючим, а феєричним! Після такого вже не дивуєшся, чому досвідчені астрономи в мороз просто не спостерігали, а доручали цю “почесну” справу аспірантам та студентам!
Байка №2: Роса з характером, або Як астроном на даху ковзав
Ой, були часи, були! Ще до війни, коли ми тут в Одесі метеори вже на сучасні камери ловили, на ті самі, знаєте, камери, що пишуть метеори у якості Full HD, та ще й з системою RMS! Це вам не старі телевізори і не вінтажні плівкові камери. Тут вже техніка, тут треба, щоб око бачило – хоч і через монітор, а камера була у напрямку чіткого базису, щоб писала не лише треки кажанів, а й науку робила – відстань міряла і швидкість!
І от, налаштував я ці камери, розумієте, у себе на даху, бо ж приватний будинок, а де ще їм стояти, як не під самим небом, практично на крівлі! Тільки от невдача – треба мені було те поле зору підправити. А для цього що? Для цього треба на ту кришу, рідненьку, залізти.
Було то, здається, чи то осінь така вже волога, як завжди в нас, чи то літо з несподіваним характером. Забрався я, значить, на дах. Ясна річ, не в парадних туфлях, а у тих самих, знаєте, китайських тапочках, які в нас як тільки не називають – “чапчики”, “шльопки”, “сланці”…, а суть одна: гумова підошва — гладенька, для прогулянок двором, а не для альпінізму на даху.
Попрацював я там на даху, з камерами, хвилин двадцять, не більше. (TeamViewer треба було запустити, щоб онлайн дивитись усі барви зірок на небі “оком” камери.) Думаю, ну все, справа зроблена, можна й назад. Аж тут, на тобі! Спускатися не можу! Зовсім! Дивлюсь – а воно! Роса! Випала вона так стрімко, так раптово, наче хтось відро води з неба вилив – стало слизько, ніби п’яний йшов по Привозу після дощу! Дах став, як ковзанка після дощу – рівний, блискучий, і слизький, що й чорта лисого зловить.
Що ви думаєте? Стояв я, значить, як те невдале теля на льоду, такий собі “астроном на даху”, а під ногами – спуск, наче зі снігової гори. Довелося мені, як тому немовляті, навколішки повзти, щоб до драбини доповзти. Повзу, значить, по цьому слизькому даху, як жук по склу, тільки б не звалитися, не полетіти вниз, наче метеор без розрахунку!
Ось вона, ця сучасна метеорна астрономія: то окуляр до ока примерзне, то роса-зрадниця на даху влаштує тобі незапланований політ. Але ж ми, одесити, до труднощів звикли. Головне, щоб байка була! А зірки – вони ж нікуди не дінуться, навіть якщо ти до них навколішки повзеш!